У 1957 році після успішних гастролей у Москві
Вінницькому українському
музично-драматичному театру
було присуджено
ім"я М.Садовського.

 історії культури важко знайти сім"ю, яка б дала одночасно таке сузір"я талантів, як скромна хутірська сім"я Тобілевичів. З неї вийшли видатні діячі українського мистецтва: драматург і актор І.Карпенко-Карий, актори М.Садовський і П.Саксаганський, їхня сестра, відома актриса М.Садовська-Барілотті. Вони продовжували добротворення зачинателя українського театру М.Кропивницького й принесли невмирущу славу рідній сцені. Не завжди сходились у деяких життєвих поглядах та, залишаючись вірними мистецьким принципам, займались спільним - творили реалістичний український театр.
Після М.Кропивницького найдіяльнішою людиною був Микола Карпович Садовський. У його особі поєднувалися видатний актор, режисер і педагог, організатор театральної справи, який зумів згуртувати навколо себе найкращі артистичні сили. Основним законом творчості вважав правду життя на сцені, соціальну й психологічну правду поведінки, вчинків, переживань дійових осіб. Разом з М.Кропивницьким та М.Старицьким в останній чверті ХІХ ст. відкрив нову сторінку в історії театру, створивши професійний український народний театр, а в 1907 р. став творцем першого й єдиного до 1917 року стаціонарного українського театру ( керував ним до 1919 р. ), з якого виріс сучасний український реалістичний театр. Без перебільшення говоримо про нього, як про відданого діяча українського театру, борця за його право на гідне буття.
   Створення театру Садовського об"єктивно стало віддзеркаленням загальної боротьби за українську культуру. З іншого боку, можна сміливо стверджувати, що як творчий організм театр Садовського виник під безпосереднім впливом чудового зразка російської культури - Московського Художнього театру, який досяг на той час всесвітнього визнання. Цей вплив був очевидним на тільки в реалістичних принципах гри, але й в репертуарі.
   Театр Садовського - це театр
· народний ( розумів інтереси народу, його прагнення, надії та сподівання);
· реалістичний ( використовував і розвивав традиції Щепкіна-Кропивницького);
· музично-драматичний ( відповідав історично сформованим сценічним традиціям українського народу);
· ансамбль ( усі учасники вистави - співтворці );
· переживання.
   Миколу Садовського щедро наділила матінка-природа: високий на зріст, мав прекрасну будову тіла, виразне й вродливе обличчя. Чудовий, добре розроблений, рівний в усіх регістрах, голос давав змогу, говорячи мовою опери , виконувати партії і драматичного, і ліричного баритона, а, говорячи мовою драми, - виконувати ролі драматичного героя в історичній трагедії і кращого коханця в побутовій драмі чи комедії. У його акторському обдаруванні яскравий драматизм і ніжний ліризм добре уживався з соковитим гумором, зі стійким реалізмом; надзвичайно цінним вважалось те, що він ніколи не працював у якомусь певному амплуа - героя-трагіка чи героя-коханця.
   Рідна земля наділила митця особливим виконанням українських народних пісень ( він не вчився співу у спеціалізованих закладах). Живучи протягом довгого часу на селі, серед простого люду, в простій мужичій хаті, слухаючи пісні своєї матері та тих людей, які збиралися в них у дні свят, ще з дитинства перейняв від народу його співочий хист і вміння співати так, що, слухаючи, хотілося, то плакати, то сміятись.
   Та й декламатор з нього був чудовий, завдячуючи чіткій дикції та вияву почуттів. Здавалось, що він не вірші читає, а, хвилюючи й зворушуючи, малює словами образи й картині, цікаві й зрозумілі слухачам.
   М.Садовський був надзвичайно оригінальним виконавцем українського танцю." Скільки грації було в його постаті, в ракурсах голови, які оригінальні й легкі були па! Часто він ніби зупинявся на пальцях, розводив руки, ударяв один об один закаблуками, виразно поводив плечима і кидав на партнершу палкий погляд з великим, але стриманим темпераментом", -згадував актор І.Мар"яненко.
   Як артист українського театру, обдарований майстер цілком заслуговував на ту коротку, але виразну характеристику, дану йому народним артистом Росії М.Леніним: "Орел. Українська народна героїка. Це полум'я, поблизу якого спалахувало все, що було. Пластичний, піднесений, могутній!"
   Характерною рисою його натури була глибока любов до народної творчості, до українських дум і пісень, які знав майже всі. Він пишався долею українського театру; ні на які скарби світу не проміняв би артист Садовський свого становища українського актора. Він ніколи не шукав дешевих лаврів. Прагнув зробити театр школою просвітницьких ідей, де в живих образах змальовувалося все життя народу, представлялась критика нерівності, визиску та несправедливості державного й суспільного ладу. З радістю вітав у театрі найбідніші верстви населення. Для цього раз на тиждень пропонувались спектаклі (від 5 до 20 коп.), у яких брали участь кращі актори. Такі вистави, приваблюючи робітників, школярів, студентів, солдатів, завойовували театрові щиру симпатію й прихильність, приносячи славу артистам.
   Перебуваючи на військовій службі в Бендерах, Микола Карпович грав в аматорських виставах, створених драмгуртком його полку. Під час одного з виступів познайомився з неперевершеною артисткою Марією Заньковецькою. Їхній дует завжди вражав щирістю гри й красою голосів, обличчя, постатей.
   Сучасники Садовського стверджували, що він не відбувся б як актор-митець без зустрічі з цією обдарованою особистістю, чий талант доповнював, прикрашав, звеличував обох майстрів сцени. Вона перевершувала його не тільки талантом, але й високістю душевного складу, глибиною сердечних переживань, етичною суворістю, чистотою ставлення до людей, до життя, до мистецтва. Микола був наділений тонкою музикальністю. Його теплий оксамитний баритон у дуеті з м"яким світлим меццо-сопрано Марії створювали дивовижне поєднання.
   Їхнє творче обдарування, таке різне по індивідуальності, в кращі роки спільної творчості ( майже 15 років) зливалося в один гімн на славу рідного народу. Тільки смерть з"єднала їх навіки, хоча останні роки життя вони йшли окремими стежками. На сторінках історії театрального українського мистецтва їхні славні імена зорітимуть так само поруч, як застигли поруч погруддя на їхніх могилах.
   К.Станіславський, суворий у судженнях, писав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва".
   В.Василько, видатний актор і режисер, автор монографії "Микола Садовський та його театр", характеризуючи майстра як режисера, писав: " У нього була надзвичайна художня чутливість легко угадувати у п"єсі те, чого ще не відчували її виконавці. Характерна ознака творчого методу Садовського - режисера - заглиблення у людську психіку, проникнення у духовний світ образу, правдиве яскраве відтворення сподівань, бажань, думок, побуту народу, національного колориту. Садовський не допускав грубого натуралізму ні в слові, ні в дії, ні в обстановці. За його поглядами, сценічна правда не була натуралістичною копією життя, механічним перенесенням якогось вчинку чи події, а художнім, узагальненим відтворенням. Микола Карпович вимагав від акторів та інших співтворців спектаклю глибокого органічного ансамблю, однієї манери гри, єдності тону і ритму вистави. У його театрі не було прем"єрства, а у постановках ніколи один актор, хай і видатний, не домінував над іншим. Вистави українського театру відзначалися цілковитою гармонією. Кожна з них мала свій стиль, який об"єднував усі компоненти постановки, починаючи від п"єси, гри акторів і кінчаючи бутафорією та костюмами. Не було розриву між змістом і формою."
   Варто згадати деякі твори й переклади, які, ввійшовши до репертуару театру, не сходили з афіш Київського театру М.Садовського до революції 1917 р. Він переклав "Ревізора" М.Гоголя українською мовою, переробив "Горькую судьбину" Писемського на п"єсу "Никандр Безщасний", переклав "Гальку" Монюшка, зробив інсценівку Енеїди" І.Котляревського. А його "Мої театральні згадки" яскраво змалювали час і тяжкі обставини, серед яких творили служителі української сцени. Типовими рисами вдачі корифея сцени були воля, наполегливість, упертість і, певною мірою, самозакоханість, яка чимало нашкодила йому не тільки в особистому житті, але й у його громадській діяльності. У житті ж серед колег здебільшого тримався просто й щиро...
   Якось прочитавши "Енеїду", Садовський побачив цікавий матеріал для української опери, здатної прикрасити репертуар його театру. І він не помилився. Музика, написана М.Лисенком, була прекрасна своїм суто народним звучанням. Цікаво, що партію Енея виконував артист "з приємним, чистим і дуже теплим, тенором" С.Бутовський, який через роки, у 1933, призначений художнім керівником нашого Вінницького театру. Опера "Енеїда" виявилась цілком самобутньою, без найменшого наслідування з яскравим національним, народним колоритом. Композитор створив марш виняткової краси, який було виконано у фойє театру, при широко розчинених вікнах, коли кортеж з тілом Лисенка зупинився перед театром (оркестру заборонили йти за труною видатного композитора). Це була сміливість керівника театру, який хотів виконати останнє прохання маестро…
   Серед репертуару театру Садовського заслуговували на увагу "Бранка Роксолана" Січинського, "Енеїда", "Утоплена", "Різдвяна ніч" М.Лисенка, "Катерина" Аркаса , "Наталка Полтавка", "Запорожець за Дунаєм"… Звичайно, що постановка усіх цих творів вимагала талантів - голосів, хору та оркестру. Щоправда, у трупі безголосих не було. Хор, який складався з 30 співаків, визначався сильними голосами та правильним слухом. Хормейстером був відомий О.Кошиць , капельмейстером - великий знавець музичної справи чех Густав Єлінек, художником - І.Бурячок, наділений неабияким художнім смаком. Микола Карпович умів оточити свій театр талановитими людьми, захопленими театральним мистецтвом. Садовський ніколи не шкодував грошей на оформлення вистав, костюми й декорації до яких спеціально виготовлялись, до кожної опери, до кожної п"єси. Це теж було великою новиною в українському театрі, до того часу мандрівному. Світлові ефекти посилювали ілюзію того, що діялось на сцені, хор та оркестр звучали якнайкраще...
   Як діяч, Микола Карпович намагався тримати високо стяг українського театрального мистецтва, відгукуючись своїми постановками на всі події, які хвилювали чесних людей. Шукаючи нові твори для репертуару, звертався до Чехова, Островського, Гауптмана, Гоголя…
   При виконанні ролей, змальовував своїх героїв інтуїтивно, не повторюючись, вносячи щоразу щось нове, роблячи свій персонаж більш досконалим. Яскравий представник "театру переживань", за виразом К.Станіславського, був самобутнім талантом. Він мав дуже багато прихильників свого таланту, які вважали його по-справжньому геніальним артистом. Коли Садовський виходив на сцену в образі Богдана Хмельницького, то враження від його появи перед сценою було надзвичайно сильним. Дійсно, з фото на нас дивиться імпозантний й вродливий Садовський - Богдан, славетний гетьман України. І коли з образом вождя народу зв"язане уявлення про могутню постать владної людини, то саме таким був Садовський у цій ролі.
   Водночас Садовський був автором незабутніх типів інших національностей: поляка воєводи в "Мазепі" Словацького, іспанця командора в "Камінному господарі" Лесі Українки, росіянина городничого В "Ревізорі" Гоголя, єврея Нахмана в "Богові помсти" Шолом-Аша…
   Він зіграв багато ролей, серед яких Назар ("Назар Стодоля" Т.Шевченка), Тарас ("Бондарівна" І.Карпенка-Карого), Самрось ( "Дві сім"ї" М.Кропивницького), Сава Чалий ( однойменна трагедія І.Карпенка-Карого), Карась ("Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського), Іван ("Суєта" й "Житейське море" І.КАрпенка-Карого)…
   Репертуар театру Садовського складався зі 105 п"єс - драм і комедій переважно українських драматургів.
   На жаль, Микола Садовський, не сприйнявши подій революції 1917 року , у січні 1919 р. залишив рідну країну й емігрував за кордон, до Чехословаччини, де поневірявся до 1926 р. За дозволом уряду України повернувся на батьківщину, продовжуючи працювати в театрі й кіно, збагачуючи своїм багаторічним досвідом і великим талантом українську культуру.
   Декілька разів ( ще до1917р.) театр Садовського виступав на сцені Вінницького театру, якому після успішних гастролей у Москві у 1957 р. було присуджено ім'я М.Садовського, блискучого актора й режисера кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.