Появі цієї постановки на вінницькій сцені вінничани мають завдячувати трьом іноземцям (Ігор Афанасьєв, Михайло Глейзер, Майкл Стайн - Михайло Айзенштайн - американці), яких об'єднує одне - всі вони виросли на українській землі….
   Поставлена у кращому жанрі американського мюзиклу, п'єса "За три кроки від Бродвею" одразу викликала приголомшливий ефект. Як із рогу достатку посипались як схвальні відгуки, так і відверте неприйняття. Єдине, що можна казати - ніхто з глядачів не залишився байдужим. Розмови навколо цієї роботи не замовкають і нині, хоча від прем'єри пройшло вже більше трьох місяців.

   Вистави за творами Ярослава Стельмаха більше 20 років з успіхом йшли на Вінницькій сцені. "Вікентій прерозумний", "Гра на клавесині", "Привіт, синичко!", "Стережися лева","Провінціалки", "Аладдін" мали й мають свого глядача. У 2000р. драматург, ознайомивши акторів зі своїм останнім творінням - комедією "Кохання у стилі бароко", запропонував театру дати своєму творові друге життя.
   Світ Ярослава завжди був гармонійним. Наділений талантом від Бога й батька, письменника Михайла Стельмаха, він відчував внутрішній світ людини, яка повинна жити в гармонії з собою і світом. Тому й звернувся у своїй останній роботі до світу бароко. На Україні бароко було наповнене великим гуманістичним змістом, його звучання мало ясний, хоча й напружений характер. Охопивши усі сфери духовної культури, воно було спрямоване на "звищення людської особистості."
   Ми ж і пропонуємо вам зазирнути у дивний світ, світ, який не знає спокою, який і сьогодні викликає багато суперечок і дискусій - світ бароко. А допоможуть вам заслужені артисти України Валерій Прусс, Володимир Постніков, артисти Анатолій Вольський, Олександр Радько, Наталія Шолом, Олена Пархоменко, Євген Дроб'язко, Світлана Рога, Любов Остапчук, Микола Чуча…
   У виставі домінують вигнуті й хвилеподібні лінії; контрасти світла й тіні, радісних й похмурих тонів, тендітних й об'ємистих форм, миттєвості й вічності, величі й нікчемства , піднесеної духовності й тваринної чуттєвості…
   Ви потрапите у світ музики й танцю, у світ почуттів, у світ гумору та жартів, у світ кохання…
   Режисер - заслужена артистка України Таїсія Славінська, сценограф Ірина Лупащенко, балетмейстер Діана Калакай очікують не тільки на аплодисменти й успіх. Їм надзвичайно важливо бути зрозумілими. "Нам не дано предугадать, как слово наше отзовется"… Та хочеться вірити, що обов'язково відізветься, знайде розуміння в душах і серцях глядачів. Для того й творимо, для того й живемо…

Світлана Фицайло
Газета "Вінниччина"
21.02.2003р.

   Зі статті Віри Остапчук. Газета "Панорама" 11.01.2003р.
   Якому театру віддана сьогодні моя душа? Звісно, - Вінницькому, музично-драматичному ім.М.Садовського. Він у нас один, і вибирати не приходиться. Маємо те, що маємо…
Виховувати - то справа свята. Такому принципу театр був вірний завжди. І в плані творчого експерименту , як мені здається, сьогодні на кону класика - постановка нової вистави за п'єсою І.Карпенка-Карого "Гроші", яку здійснив В.Шалига…
   Вінницький театр, на відміну від театрів столиці, можна сказати, своєрідна заповідна зона… Він існує за певними законами. Своє відчуття часу, простору, ставлення до творчості… Тому досвід саморозвитку тут дуже важливий…

   Валерій Шалига (режисер) запропонував театральну версію п'єси І.Карпенка-Карого "Сто тисяч" не тільки як актуальне видовище, Але й як соціальну й філософську проблему, приноровивши до неї - кримінальна історія на 2 дії. Так сьогодні зручніше анонсувати виставу…
   У ролі Калитки - Нестор Кондратюк, для якого вона природна й надихаюча, філігранна характером і варіаціями поведінки. Його спільника кума Савку грає В.Постніков, актор зрілий і зіграний у тандемі з Н.Кондратюком. Тож вони і реалізовують провідну ідею п'єси. Бонавентура - М.Сардаковський. У цій ролі він знайшов себе, а роль здобула у ньому блискучого виконавця…
   Вистава розкриває найважливіші моменти життя, щоб глядач звірив за ними власну душу. І це певною мірою режисерові вдалося…

Григор Мовчанюк. Газета "Вінниччина" 22.10.2002р.

і статті письменника Миколи Рябого "Нестор", надрукованої у газеті "Поділля"

Успадкувавши від батька тонке чуття гумору, Кондратюк відповідає, що названо його Нестором на честь старшого батькового брата Нестора Івановича Махна!..
Нестор Кондратюк - з тих духовних братів, яких ніжно люблю…
…Мені хочеться бути максимально об'єктивним, тому спробую вдатися до техніки мозаїки, себто витворити його портрет з тих барв, які залюбки знаходять для Нестора колеги з театрального цеху, долучаючи до цієї палітри Несторів монолог
Віталій Селезньов, художній керівник Вінницького обласного музично-драматичного театру імені М.Садовського: НЕСТОР ПАВЛОВИЧ - НАШ КОРИФЕЙ
- А чого, власне, соромитися цього слова - корифей? Він цілком заслуговує на це визначення Нестор Павлович Кондратюк! Творить у нашому театрі уже понад сорок років ! за цей час, так воно сталося, ми з ним багато спільних робіт зробили… Були ролі, які він пам'ятатиме усе життя, бо вони відлунились у його творчій долі. До прикладу, бравий вояк Швейк за Ярославом Гашеком, Мольєр за Михайлом Булгаковим, і, звичайно ж, ніколи йому не забути ролі "батька Сталіна" у моїй виставі, поставленій за Стаднюковою "Війною". З Іваном Фотійовичем ми писали
п'єсу удвох. 3 цією виставою ми їздили на гастролі. І, скажімо, на Кавказі, Нестор Павлович став "національним героєм", його портретами обліпили всі крамниці, ятки, майстерні, забігайлівки. Якби оте вино, що пилося за Несторове здоров'я, пустити на водяний млин, то молов би кілька років!.. Нині Нестор Павлович дуже багато й активно працює. Наш режисер Валерій Шалига готує виставу за п'єсою Карпенка-Карого "Сто тисяч", де Кондратюк гратиме головну роль. Говоримо про талант. Знаєте, Бог усім дає потроху, в силу можливості треба розвивати дароване Богом, і він це постійно робить. Працездатність його - надзвичайна! Він добре розуміє, що кожна людина сама себе ліпить. Це - так! То - порожні балачки, що воно десь там є. Коли не будеш його огранювати, не працюватимеш над собою - нічого путнього не буде. Нестор Павлович відзначив своє 65-ліття у хорошій творчій формі, надзвичайній націленості на роботу, глибокому професійному ставленні до свого покликання. Це - те, що й визначає справдешніх корифеїв…

   Микола Сардаковський, заслужений артист України: ЯВИЩЕ В ТЕАТРАЛЬНОМУ СВІТІ
- З Нестором Павловичем я працюю уже майже тридцять років. Маю всі підстави сказати: Нестор Павлович Кондратюк - це явище в театральному світі, театральному житті України. Таких акторів, як він, можна перелічити на пальцях однієї руки. Богдан Ступка, Федір Стригун - він з цієї когорти, Нестор Кондратюк… А якщо оглянутися назад, то він гідний спадкоємець традицій легендарних Амвросія Бучми, Юрія Шумського… Різноплановий актор! Бог наділив талантом, що поєднує усі ці амплуа… Але, як примовляли наші предки-козаки, на Бога складайся, а сам за шаблю тримайся! Мій старший колега це давно збагнув. Талант - це як верховий кінь: не погодуєш, то далеко не в'їдеш! Отож, і "підгодовує" свій дар повсякденною працею, працею до стонадцятого поту… Розумієте-народний артист! Сорок років на сцені! А він щоразу починає свою роботу з чистого аркуша білого паперу!
… Він не грає роль, він - живе на сцені. Колись у нас була вистава "Крик журавля", де він мав головну роль. За лаштунками сцени похитнувся, я ухопив його за руку, а у нього пульс - десь за двісті! Що ти, кажу, робиш з собою? Ти ж бо сам себе спалюєш! Не можу, каже, інакше. Він сам себе творить. Розумний, інтелігентний, делікат-
ний, людяний - що тут казати! У будь-якому середовищі він природний. Найменшого фальшу. … Нестору Павловичу нема потреби бити себе в груди, патріота розпізнаєш у ньому відразу, як і його акторський талант…

   Несторів монолог: КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ НАХИЛ ДО ТВОРЧОСТІ
-Я так вважаю. А далі-залежить од середовища, в яке потрапляєш. На який ґрунт упаде зерно, так воно і проростає. Я народився в селянській родині, нас було троє дітей. Крім мене, старший брат Віктор і сестра Раїса. Батько від природи був великий жартівник, до всього ставився з гумором. Усі конфлікти, що виникали поміж сусідами після чарки-другої, прагнув звести до жарту, І це йому щастило. І для нас, дітей, це були, казати б, домашні вистави. Був дуже добрий, щедрий і щирий, завжди знаходилася у його кишенях для нас то цукерка, то злотий. Кажу - злотий, бо дитинство моє минало у Польщі, на Холмідині, де народився Михайло Сергійович Грушевський, перший президент Української
   Народної Республіки, в селі Людвиновому. Під час горезвісної операції "Вісла" нас депортували під Кам'янець-Подільський, в село Залісся. В голод мусили переїхати на Волинь до родичів, також депортованих. Дорогою нас обікрали - сутужно довелося, всі п'ятеро тулилися в одній кімнатці, відведеній батьковою сестрою. Вона вміла шити - з цього й існували. Матері заболіло серце, а батько усе не міг напитати роботи у тому містечкові Ківерцях. Дитинство моє було не з веселих. Єдина розрада - поезія Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. На відкритих уроках учителька Надія Іванівна завжди просила: "Несторе, прочитай-но вірші". То було для мене своєрідне театральне дійство. І Надія Іванівна це помітила, казала, що мені треба вчитися, розвивати оцей свій дар. За її порадою після сьомого класу я подався до Ківерцівського культосвітнього технікуму. І тут потратив у свою стихію, записався до всіх гуртків художньої самодіяльності. Поставили виставу за п'єсою Олександра Корнійчука "Партизани в степах України", я там грав німця. А ще вкупі з довготелесим товаришем копіювали Тарапуньку й Штепселя. Усі мені казали, що я повинен іти до театрального інституту, вчитися на актора. Так я опинився, в Київському театральному інституті імені І.Карпенка-Карого, уже після того, як устиг попрацювати у Цуманському районному будинку культури, відслужити зв'язківцем в армії, тут, у Вінниці, стати балеруном обласного музично-драматичного театру ім.М.Садовського, пройшовши сюди за конкурсом, а мене вабило лицедійство, бо я бачив на сцені Трегуба, Сікала, Педошенка, Глиба, Овчаренка-старшого, Шановську й думав про себе, що також зможу. Але самого бажання мало, треба було мати теоретичне підґрунтя. Вступив з величезними перешкодами, бо вперше в історії театрального інституту ввели екзамен з іноземної мови. Допоміг випадок. І я став студентом. Моїми вчителями були Всеволод Биковець і Юрій Мажуга. Ставили студентський спектакль "Весілля Фігаро",а я грав головну роль. Закінчив інститут з відзнакою, мене запрошували до Одеси, Сімферополя, Севастополя, але мусив повернутися до Вінниці, бо мав уже тут родину, і Федір Верещагін, тодішній головний режисер, "вибив" для нас "хату". Отак, "зачепившись" за Вінницю, отримав тут у 1974р.звання заслуженого, а згодом і народного артиста України. Тут я розкрився, тут у мене виросли крила, тут я зіграв понад двісті ролей. Зі мною працювали І працюють талановиті режисери Верещагін, Трегуб, Толок, Пивоваров, Селезньов, Афанасьєв, Шалига, Славінська. Полюбив цей край. І не знаю, де мене більше - тут чи десь там.

   Ганна Цехмейструк, актриса: ПРО НЬОГО ТРЕБА ПИСАТИ РОМАН
- Про Нестора Павловича, мого партнера по сцені можна говорити багато. Це людина дуже широкої душі. Прагне обняти цілий світ, усіх обігріти. Чудовий актор! Майстер своєї справи! У нас нині багато молоді, і я бачу, як він з нею працює, як щедро допомагає, як глибоко переймається проблемами молодих. Подивіться, він сивий, аж білий, а душею - молодий, завзятий, рухливий.
   Коли ми з ним на сцені, відчуваю, яка потужна енергетика від нього струмує! Така потужна, що хоч яких би ти була акторських здібностей, несамохіть будеш тягнутися усім єством до його рівня. І на сцені, і в житті Нестор Павлович - приклад для всіх. Поза театром, у будь-якому товаристві він - його душа, веселий, дотепний, комунікабельний. Ми дружимо родинами. У нього чудова дружина Маргарита Олексіївна, талановитий син Максим, що пішов батьковим шляхом. Одне слово, про нього треба писати роман, а не просто газетний нарис!

   Валерій Шалига, молодий режисер, ПРАЦЮВАТИ З НИМ ЛЕГКО І ПРИЄМНО
-Оце ви спостерігали репетицію першої дії вистави за п'єсою І.Карпенка-Карого "Сто тисяч". Класика є класика, тому вона - вічна. Загалом кажучи, Карпенко-Карий ще не розкритий в усій повноті українським театром, чомусь до нього ставилися упереджено або ж трактували в дусі так званого соціалістичного реалізму. А саме його драматургія, що глибше "копаєш", то об'ємніше усвідомлюєш, наскільки вона злободенна, суголосна нашому сьогоденню. Названу п'єсу, автор писав на зламі століть, у період переходу від однієї суспільної формації до іншої - від феодалізму до капіталізму. Тоді відбувався крутий злам не тільки в економічному, а й духовному житті. Можна сказати, що нині ми переживаємо те саме в буквальному розумінні. На мій погляд, вистава буде дуже цікава для нашого глядача. "Нові українці", прийшовши на прем'єру, упізнають себе в сценічних персонажах. І ось у цьому спектаклі Нестор Павлович Кондратюк грає головну роль - Герасима Калитку. Мені легко й приємно з ним працювати, це моя перша робота з ним. Він якраз той актор, чия творча палітра багатюща, дозволяє йому творити неординарні, складні характери. Ми одностайні з ним у прагненні показати Герасима Калитку з іншого, нетрадиційного боку. Герасим Калитка - продукт свого часу, а ніби вихоплений з нашого життя. Так бачить свого героя Нестор Павлович. Він - актор од Бога. Талант - це лише аванс, а далі - праця, інакше аванс розтринькаєш, і талант не розів'ється в усій повноті. А Нестор Павлович - це театральний каторжанин, тільки ця каторга солодка, саме в ній він знаходить нові барви, нові деталі, нові нюанси. Він ніколи не підходить до ролі шаблонно, стереотипно. От і зараз, під час репетиції, ви бачили, що він - не актор-споживач, не актор-утриманець, а співавтор режисера. Режисер вибудовує концепцію вистави, актор же має свій підхід до неї, своє бачення. І своєю грою здатен переставити акценти,він прагне дотримуватися режисерського малюнка, але має ще і внутрішній темперамент, своє бачення, своє акторське око.

   Жанна Адрусишена, молода артистка, що готує у виставі роль МотрІ: НЕСТОР ПАВЛОВИЧ -НАШ КУМИР
- У театрі працюю уже п'ятий сезон. А з Нестором Павловичем доводилося виступати в одній виставі ще тоді, коли була студенткою театрального факультету при Вінницькому музичному училищі. Він для нас, молодих-кумир. Наша 103 гримерна, де нас шестеро дівчат, поряд з його гримерною. Він до нас завжди заходить, ми багато спілкуємося, жартуємо, нам з ним дуже приємно. Ми пильно стежимо за тим, як він працює, під час вистави стоїмо за лаштунками і, затамувавши подих, очей з нього не зводимо. Прагнемо перейняти від нього те, що він надбав працею, розвиваючи свій дар Божий, аби відтворити на сцені, як і він, усю правду життя. Виступаючи в одній ролі, він ніколи не повторюється, завжди бачимо нового Нестора Павловича.
- Додайте, - каже Жаннина подруга Оксана Бандура, - що Нестор Павлович завжди частує нас смачними цукерками, коли до нас приходить. Без цього ніколи не обходиться і обов'язково напишіть від імені всіх дівчат 103 гримерної, що ми дуже любимо нашого Нестора Павловича, а він - нас. Це взаємна любов.

італій Селезньов,
народний артист України,
художній керівник Вінницького
музично-драматичного театру ім. М Садовського

Шістдесят дев'ятий (роздуми напередодні відкриття нового театрального сезону)
   Ми відкриваємо його українсько-американським проектом "За три кроки від Бродвею". Автор Ігор Афанасьєв живе в Нью-Джерсі; художник Михайло Глейзер - у Нью-Йорку. Спонсор вистави американський бізнесмен Майкл Стайн свою причетність до вистави розглядає як данину пам'яті про свого спортивного вчителя Михайла Лабезніка.Це американська частка цього проекту. Українську очолює видатний композитор Ігор Поклад. Цей твір суто му зичний. Ми його визначаємо як шоу. Жанр для нашого театру дещо незвичний, але час вимагає свого.
   …деякі думки з приводу нашого мистецького буття. Я не схильний драматизувати ситуацію або дивитись крізь чорні окуляри на те,що відбувається навколо. Але... тривога плазує крізь душу.
…Молодь захопилась ідеєю сили…Хто герой НАШОГО часу? Важко відповісти…
   У шаленій гонитві за грошима телебачення не гребуе нічим. Вбивства, ґвалтування, жахи,пошук найгостріших сюжетів. І все це поруч з "децибелами" музичних поп-груп руйнує нервову систему молоді, спотворює уяву про вічні людські цінності, гуртує юних у звичайнісіньке стадо, приголомшене дикими ритмами...Бо там не треба мислити, там тебе захоплює стихія розгнузданої пристрасті, дикого шалу...
На щастя, поки що держава забороняє приватизацію театральних приміщень. Саме, на щастя, бо інакше... До нас вже підходили, так би мовити, ділові люди...з пропозицією створення ресторану чи кабаре…зі стриптизом… Шо ж у дусі часу…
   Нелегко говорити тихо, сповідуючи ідеал добра й краси. Висока місія театру протистояти тимчасовому, заробітчанству,меркантильності. Знаю, що театри різні,за жанром, за рівнем майстерності, але вони єдині в одному, сповідуючи релігію людяності й добра. Хоча суспільство й кинуло їх на плаху виживання. Впевнений, рано чи пізно прийде громадське і державне розуміння подвижницької місії "безсрібника" Театру.
    Можливо, я в чомусь помиляюсь, недостатньо розумію молодь, яка більше дивиться, слухає, аніж читає.Можливо.Бо моя молодість пройшла в інші часи..
Та все перевірить і перевіряє час...
   Із здивуванням спостерігаю за процесами, пов'язаними з гастрольними по-
їздками та елементами шоу-бізнесу, котрі прокльовуються і в нашій провінційній Вінниці. "Валом валять" глядачі на заїжджих знаменитостей, хоча квитки по 50-100 гривень. Керівники партій викладають численні гроші аби порадувати своїх однопартійців високим мистецтвом. Платять з купецькою щедрістю. А потім з ентузіазмом влаштовують овації відвертій московській халтурі, котру нашвидкоруч склепали декілька відомих імен з певністю, що для хохлів і так зійде. І сходить, навіть гучніше лунає "браво!",сипляться квіти, куплені з партійної каси; представник партії, вискакуючи на сцену "щиро" дякує за "високе", "незрівнянне","духовне"…
Слухаєш, дивишся і дивуєшся, невже люди не розуміють, що їх ошукали…
   На жаль, соціальна атмосфера така, що серйозні колективи з репертуаром високого мистецького рівня піднятись на гастролі не здатні з фінансових міркувань. Вінницький театр не виняток. І ось уже добре десятиріччя, окрім нашої області та одноденної поїздки раз на рік до Києва, ми не спроможні нікуди виїхати.
   Комерціалізація нашого життя тут зіграла дуже сумну роль, хоча безвихідних ситуацій не буває. Є два шляхи: робити комерційні вистави або шукати підтримки у відомих мистецьких меценатів. Те ж можна сказати і про театральні фестивалі. Творче бажання на участь в них у нас є, та існує фінансове заперечення. Ми вирішили започаткувати свій фестиваль у Вінниці на базі нашого театру, фестиваль імені Ярослава Стельмаха.
   Отакі вони думи, думки напередодні нового театрального сезону, перед'ювілейного 69 сезону. Сезону наполегливої праці і надії, що служіння мистецтву буде гідно оцінене і вдячним глядачем, і увагою суспільства.

бесіди журналістки газети"Панорама" Віри Остапчук з художнім керівником театру народним артистом України Віталієм Селезньовим:

- Чим, як гадаєте, можна привабити глядача?
- Дивне питання. Привабити глядача можна й голими жінками, й музикою, що гримить, а не насолоджує, й гострими сюжетами, в яких на першому місці вбивство. Гроші сьогодні заробляють по-різному. Вважаю, шо театр - виховання людяності. Це важка психологічна повсякденна робота. А тем і жанрів, які хвилюють, захоплюють, може бути багато. Головне - вміти підняти високі загальнолюдські цінності, духовно збагатити людину через великі почуття. Талант замовити неможливо, він дається природою, тому й тема повинна звучати у високій формі.
- В чому складність роботи режисера?
- Перш за все, у взаєминах з людьми, - акторами, драматургами... Це індивідуальності зі своїм світовідчуттям!!!. І режисер тут повинен бути філософом. У мистецтві треба піднятись до рівня високих загально-людських проблем. Коли виходить - то це натхнення, задоволення.

бесіди, яку провів журналіст газети "Вінниччина" Григір Мовчанюк.

Гра, у якій ми беремо участь
   Сьогодні театр є звичним суспільним явищем. Інша справа - кому і наскільки він доступний, хто ним цікавиться, захоплюється. Театр - це гра, іноді поважніша від деяких сцен реального життя. Він завжди грав і грає певну роль: свою або чиюсь, роль драматурга, режисера, актора, роль колективну, суспільну, таке його призначення. Однак глядач, який тягнеться до театру, повинен пам"ятати, що його роль як глядача - взяти від театру те, чого прагне душа.
   19 вересня Вінницький обласний музично-драматичний театр їм. М.Садовського розпочинає свій 69-й театральний сезон. Отже, глядачі зможуть побачити прем"єрні вистави. Напередодні цієї події я звернувся до помічника режисера з літературної частини Світлани ФИЦАЙЛО з проханням відповісти на запитання стосовнотворчого життя театрального колективу.
- Театр і в новому сезоні сподівається на свого глядача, інакше б він перестав існувати. Чи не поділитеся тим, за що люблять вінничани це осереддя мистецтва і його акторів?
- Вирізняючи у цьому запитанні слово "люблять", ми можемо тільки порадіти з того, що воно вже визначає для нас багато різноаспектних позитивів. Очевидно, тут і ваша особиста симпатія до театру, і доля оцінок читачів газети. Вінничани нас таки люблять,радо вітають нові роботи театру. Проте нам йдеться про визнання чи авторитет творчого колективу. Ми таке визнання маємо. Воно здобувалось впродовж десятиліть.Так, ми і професіонали, і ентузіасти. Чимало акторів вважають свій театр за рідний дім, живуть ним, думають і мріють у дусі його традицій…
- Як, на вашу думку, зробити так, щоб молоді люди,та й старші дивилися зіркіше?..
- В гонитві за грошима, блискітливими і часто не потрібними речами люди не бачать того, що може облагородити їхню душу. Ось нам і доводиться трудитися так, щоб зелене дерево нашого театру було видно далеко. У першу чергу, добором актуального і класичного матеріалу, оригінальним вирішенням подачі його на сцені й майстерністю гри.

амара Данильчук. Газета "Крила України"(листопад 2002р.)

   Заслуженого артиста України,актора театру ім.М.Садовського, викладача училища мистецтва і культури імені Леонтовича Арсена Марчука знає переважна більшість вінничан. Після відвідування театру надовго залишається він у пам'яті, перевтілений в улюблені образи, його баспрофундо мимоволі зринає у пам'яті глядачів, прихильників творчості артиста. Визначенням майбутньої долі завдячує, насамперед, батькам та чарівній природі Хмельниччини. Звідси розпочався трудовий та творчий шлях майбутнього артиста.
   Свою творчу діяльність розпочав з сільської школи, беручи участь у постановці драматичних п'єс. Вже тоді, отримуючи запрошення з сусідніх сіл, майбутній артист вважався "великим актором". За сім років Арсен Марчук опанував повний навчальний курс:підготовчі курси,народну і державну консерваторії. Там зустрів майбутню дружину, хормейстра. Створивши сім'ю, у 1976 році молоде подружжя переїхало до Вінниці, тут розпочалася плідна творча діяльність двох талановитих людей. Арсен Антонович присвятив життя театру, а Оксана Михайлівна поринула у світ педагогіки. Виховали дві доньки, які пішли родинним шляхом, одна з них навчається у Національній академії імені П.Чайковського, друга - в університеті культури і мистецтва.
   Арсен Антонович зіграв близько ста ролей. Серед них - і головні, і епізодичні. Своїм творчим кредо Арсен Марчук вважає виконувати роль так, щоб жоден епізод не пройшов осторонь будь-якого глядача. Прозрінням після багаторічної праці провідного артиста став висновок, що актор лише тоді прозвучить, коли допоможе прозвучати партнеру по сцені, по епізоду.

бесіди журналістки газети "Панорама"В.Остапчук з режисером В.Шалигою.

Острів любові (27.10.2001р.)
- Відбулася прем'єра вистави за п'єсою Г.Соловського "Острів любові" у постановці Валерія Шалиги. Драматург через своє слово звертається до нас: "Люди, подивіться, де ви живете, в якій країні?" Можливо, й справді є десь острів любові, є життя, де люди не діляться на так звану національну еліту й інше населення? Про це мовиться у виставі.
Звертаюся до постановника Валерія Шалиги з питанням:
- Чому саме торкнулися цієї теми?
- Сьогодні у нас людина зневажена. Велика маса народу,наприклад, прив'язана до системи субсидій, простоюючи в чергах за милістю від держави. Людей принижують, позбавляють активної життєвої позиції,почуття госпродаря країни й своєї долі…
- Що вважаєте важливим у режисурі?
- Шукаю твір, щоб лежав до душі.Займаю громадянську позицію, бо своєю постановкою хочу висловити те, що мене болить. У драматургії намагаюсь знайти мотиви сьогоднішніх реалій. Хвилює людська духовність.
- Що таке театральні таємниці?
- Ми мало знаємо свою психіку. Приміром, йде внутрішня боротьба і герою треба вирішитись на зраду. Театр повинен знайти такі засоби, щоб переконати глядача правдою подачі духовного життя. Пюдина, наділена талантом,- це вже таємниця.У мистецтві все на під-свідомості, і треба вміти передавати внутрішнє переживання.Як це робиться - актор не скаже. Це катарсис. Крім бажання, мати хоча б трохи таланту, закладеного згори, і внаслідок важкої роботи він проб"ється.Це могутня космічна енергія…

інницький кінорежисер Валерій Шалига зняв у Вінниці і з вінницькими акторами чотири фільми: "Покута","Три плачі над Степаном", "Моцарт" та "Ловись, ловись, рибко". Остання картина найсвіжіша. Лірична комедія про кохання, про яке мріє кожна жінка,але не завжди на шляху цієї мрії зустрічається справжній лицар. Її знімали на замовлення Ізраїлю, а це доводить, що у Вінниці можуть робити некустарне кіно.
- Від Києва ми відрізняємося двома речами: на майданчику бігає менше людей і у нас скромніша техніка, - каже Валерій Шалига.
   До речі, про техніку. Для зйомок останнього фільму її надала телестудія "Іштар". Тому це кіно на основі телебачення, але все ж це краще, ніж нічого, вважає режисер:"Щоб не втратити рівень, зараз всі так знімають, тому на екранах сучасні телесеріали, правда, здебільшого російські.
…Під час зйомок останньої картини йому довелось побути навіть освітлювачем, але великих грошей не заробив, як І решта закоханих в кіно.
- Ідея працювати у кіно завжди мене тішила, але кінематограф мене не знайшов, тому я вирішив шукати його сам, - пояснює Валерій. Валерій Шалига - професійний актор і режисер.Інколи він знімається у київських режисерів, але їм більше подобається, коли актор під рукою. А ще кіно для нього - це спосіб популяризувати акторів місцевого театру.

Мирослава СОКОЛОВА

бесіди журналіста газети"Подолія" Володимира Новосада з Анатолієм Вольським 19.06.2002р.

Мрію зіграти сучасника
   За десять років драматичний актор Вінницького українського муздрамтеатру їм. Садовського Анатолій Вольський зіграв більше тридцяти ролей у спектаклях за п'єсами вітчизняних та зарубіжних авторів. Своєму акторському становленню випускник Київського те- атрального інституту ім.І.Карпенка-Карого завдячує відомому в Україні колективу, який допомагає долати сходинки професійної майстерності, торувати дорогу до визнання.
- Пане Анатолію, чи серед зіграних ролей є та, про яку мріє кожен актор?
- Кожен митець вважає, що головна незіграна роль ще попереду. Це - стимул для творчості. Про себе скажу,що серед уже створених на сцені образів є мої улюблені, які принесли не тільки професійне задоволення, але й залишили глибокий слід в душі. До таких відношу образ Івана Іскри з спектаклю "Маруся Чурай". Цікава, цільна постать, сильний характер. Заради близьких людей, в ім'я коханої готовий віддати життя, знести труднощі, поступитися особистим благополуччям.
- Наскільки риси героя, якого створюєте на сцені, впливають на характер самого виконавця? Своєрідні запозичення трапляються?
- Звичайно. Доводиться створювати різні образи. Хочеш того чи ні, але
кожен з них залишає якусь рису характеру, впливає на виконавця. До прикладу, у спектаклі "Додому" граю відвертого бандита Рваного, у якого немає нічого людяного, святого. Мені складно було збагнути таку людину,увійти у його стан. Належало переборювати в собі його позицію, погляди на життя, але створити переконливий образ людини дна. Неймовірно важко було, скажімо, вгамовувати в собі високі моральні якості згаданого уже Івана Іскри, своєрідне зіткнення двох моралей - загальнолюдської з нікчемною.Подібне співвідношення не може не запалити в актора відповідних емоцій,позначитись на його світогляді.
- Скажу відверто, ще зі шкільної парти не любив іконних героїв. Надто багато в них вкладали пафосу.Голих пафосних творів теж не люблю.
Останнім часом перечитав твори Михайла Коцюбинського. Виявляється, у школі він сприймався по-іншому. Тепер "Фата моргана" вражає сучасним звучанням. Його героїв із задоволенням зіграв би на сцені. Як і героя наших днів, на якого чекає мистецтво.
- Як почувається колектив театру у цей непростий час для мистецьких закладів?
- Намагаємось виживати. Як і кожне мистецтво, театр потребує уваги з боку держави. Справа не тільки в матеріальній підтримці. Складається враження, що культура залишена напризволяще. Приречена варитися у власних проблемах самотужки… На жаль, театр чекае кращих часів, коли матиме любителів сценічного мистецтва, здатних матеріально підтримати своїх кумирів.
- Побутує практика, коли глядач іде в театр "на актора". У тебе є "свій глядач"?
- Без зайвого кокетства зазначу, що таких є чимало. Знайомих і незнайомих.Прагну не розчаровувати своїх шанувальників. Театр - це особливий світ. Світ емоцій, пристрастей, дійства. Зі сцени глядач переймає почуття, збагачується духовно, врешті, виробляє життєву позицію… Він витіснить з життя сірість і буденність.